 | Чорнява жінка в платті помаранчевім сиділа в сквері, тиха і задумана, уважно слідкувала, як на небі стихає заходу рожева гама. До рук її, неначе дикі птиці, злітало листя, золоте й багряне. І жінка птиць приймала на долоні, підносила до губ і щось шептала, щось примовляла лагідно і тихо. — Послухайте, — я зважилась спитати, — послухайте, а ви часом не осінь? Питання це не здивувало жінку, хоча вона відповіла не зразу, а довгу мить дивилася на мене, а потім посміхнулась і сказала: — Ні, я не осінь. Дуже мені прикро, що мушу вас розчарувати, але я просто жінка. І мені здається, нічого краще немає в світі, як бути жінкою. |
Шестидесятница-диссидентка Галина Леонидовна Гордасевич родилась в г. Кременец Тернопольской области 31 марта 1935 года.
Для предвыборных плакатов кандидата в депутаты Верховной Рады Украины она написала вкратце свою биографию:
Мой дед, Александр Гордасевич, священник, арестованный в 1941 году, погиб на Соловках. Мой дед, Павел Хомчук, учитель, интернирован поляками. Потом отсидел три года в Бухенвальде, но выжил. Мой отец, Леонид Гордасевич, священник, преследуемый всеми режимами: польским, «первыми советами», немецким, арестован в 1946 году, провёл на Колыме 23 года. Моя мама, Елена Хомчукивна, в юности писала стихи, которые в 1930 годах публиковались в львовской периодике.
Я после окончания семилетки поступила в педучилище в г. Остроге на Ровенщине и сразу попала под надзор МГБ по подозрению в связях с повстанцами. Через полтора года была арестована (за две недели до своего семнадцатилетия) и осуждена на 10 лет «за сочинение националистических стихотворений». После смерти Сталина мне уменьшили срок на две трети.
Выйдя на волю, я завербовалась на Донбасс (так как другого выхода не было). Разгружала вагоны с цементом и щебнем, клала асфальт на дорогах, прессовала трубы на труболитейном заводе в Макеевке.
В середине 1960 годов я стала членом литературного объединения «Обрій» в Донецке, из которого вышли известные писатели: Василий Стус, Василий Захарченко, Леонид Талалай, Анатолий Гарматюк. В 1988 году, в начале национального возрождения, я включилась в общественную деятельность. Была одним из организаторов на Донетчине Общества украинского языка, Руха, «Мемориала», Демократической партии Украины…
Рассказывают, что когда Ривненский областной суд огласил приговор — 10 лет заключения, Галина поблагодарила, что не 25.
Своё наказание она отбывала под Черниговом, в Одессе, в Куйбышеве. На свободу вышла 24 декабря 1954 года. Дома её никто не ждал — мать с сестрой уехали к тому времени в Сибирь к отцу. В Донецке Галина Гордасевич вышла замуж. Её первый ребёнок умер, а в 1961 году родился сын — Богдан Гордасевич, ныне известный львовский поэт Жорж Дикий. Не сложилась жизнь с «близким по сердцу, но совсем чужим по духу». А бывший муж до конца жизни продолжал любить свою Галю.
В 60-х годах она познакомилась и подружилась с известными украинскими диссидентками Аллой Горской и Надией Светличной. В 1965 году Галина поступила на заочное отделение Литературного института им. М. Горького. Тогда же в Киеве она познакомилась с другими украинскими диссидентами, в частности, с Вячеславом Чорноволом, которому она позже писала письма в лагерь.
За отказ сотрудничать с КГБ снимались с печати книги её стихов, а в Союз писателей Украины её приняли лишь в 1988 году.
В 1990-м году Галина Гордасевич переехала с сыном во Львов. С тех пор вышло более 30 её книг, среди которых «Степан Бандера — человек и миф» и «Непокорённые берегини» — об украинских женщинах, политических заключённых.
Её сын Богдан, филолог по образованию, занимается посмертным изданием поэтического наследия матери. Слева вы видите Галину и Богдана Гордасевич (фотография сделана во Львове 8 мая 2000 г.).
Галина Гордасевич умерла 11 марта 2001 года, накануне своего 66-летия. Богдан нашел её парализованной на полу кухни. «Скорая» приехала поздно, в больнице не было должных условий, и спасти Галину не удалось.
Стройная светловолосая женщина с широко распахнутыми глазами — такой она запомнилась многим ещё по Донбассу. По словам сына, близких подруг мать не имела и вообще была очень одиноким человеком: «Если после смерти у меня появится много друзей, не верь им», — предостерегала Галина Богдана.
Согласно поэтическому завещанию Галины Гордасевич, её похоронили на родине в Кременце:
На цвинтарі малому схороніть, Де хрестики і написи наївні… Ага, ще напис напишіть такий: «Жила. Любила. Плакала. Сміялась».
Не так давно ходила к первому причастию в церковь внешне очень похожая на бабушку внучка Галины Гордасевич Соломия, которая тоже пишет стихи и даже печатается.
А в контексте стихов о любви, которые я выбрала для очерка, вот такая реальная иллюстрация. В Донецке у Галины Гордасевич был друг, которому много лет поэтесса писала письма с адресом «до востребования». 8 марта Богдан успел дважды прочитать умирающей матери неумелые, но искренние стихи, посвящённые любимой женщине.
«Лицо мамы просветлело, — рассказывал Богдан Гордасевич. — С этим человеком мама не раз спорила из-за противоположных идеологических взглядов, но именно это письмо было особенно нежным. Я ещё не успел написать ему о маме…»
Вот такая романтическая история, увы, с печальным финалом.
Когда-то меня поразила одна строчка из стихотворения Галины Гордасевич — «Та ось — люблю. І значить — я живу…», которая чудесным образом перекликалась с балладой Владимира Высоцкого «О любви». Заинтересовавшись этим новым для меня именем, я попала под обаяние поэзии моей соотечественницы, ведь раньше мне и в голову не приходило читать украинские стихи. Слишком унылой была школьная программа, не оставившая в памяти ничего, кроме Тараса Шевченко, и то только потому, что однажды моя подруга буквально заставила меня плакать, прочитав на уроке отрывок из «Катерины» со всем присущим ей актёрским мастерством.
В огромном многостраничном сборнике «Право на песню», с которым все читатели могут ознакомиться в Интернете по ссылке, приведённой в конце очерка, есть два раздела — «Женщина» и «Любовь моя последняя», которые я прочитала особенно внимательно, по своей давней привычке в любой поэтессе видеть, прежде всего, просто женщину. Поэтому я оставляю за пределами моего очерка Галину Гордасевич — диссидентку, общественного деятеля, писателя, публициста, и представляю на суд читателей некоторые стихотворения «украинской Вероники Тушновой» — уж очень схожие эмоции вызывает у меня их лирика. Действительно ведь каждое стихотворение украинской и русской поэтесс — своеобразная мини-новелла со своим сюжетом, завязкой и развязкой.
Лирическая героиня у обеих, во всяком случае, та, которую я вижу в своем воображении — уже не совсем юная, тонко чувствующая женщина, страдающая, то безгранично счастливая, то глубоко несчастная, с трудной судьбой и такой же трудной любовью.
И ещё одно. Из отдельных новеллок, как из кубиков, при должной фантазии можно составить повесть, роман, поэму о женщине, чем я и увлеклась, читая стихи Галины Гордасевич. Русскоязычному читателю помогут переводы на русский язык Натальи Костюк, хабаровской поэтессы. С её помощью они могут понять мой замысел первого цикла стихотворений. Но только, к сожалению, замысел. В русских текстах пропадает зачастую и размер стиха, и даже в некоторых случаях смысл. Но… других переводов нет. Возможно, только наличие двух обществ украинского языка и культуры в Хабаровске явилось стимулом хотя бы и для такого, не совсем совершенного перевода.
К сожалению, второй цикл — только для знающих украинский. Увы, переводили Галину Гордасевич недостаточно. Но мне кажется, если читать украинские и русские тексты, стоящие рядом, то чтение украинских стихов без перевода не станет непреодолимым препятствием — язык украинской поэтессы не содержит лексики, свойственной региону, в котором она выросла, а потом прожила оставшиеся годы. Это вполне сложившийся украинский литературный язык.
«Я поля влюблённым постелю —
пусть поют во сне и наяву!..»
*** Як я тебе любила! Сказала — і стало страшно. Як я тебе любила — Невже це день учорашній? Мела завірюха в вікна, В двері сердито била, А я ще до того не звикла, Я ще тебе любила. Ми пили чай з лимоном , Цілувались — все було мало, І тихим, щасливим дзвоном Слово «люблю» лунало. Календар показував будень. Вітер вив, як вовк у діброві. Нам здавалось: кінця не буде Ночі, негоді, любові. На ранок погода стихла. Земля незаймано-біла. І я повторяю стиха: — Як я тебе любила! *** Пробудилося серце моє Рано-вранці, ще досвіта. (Прилети під вікно моє, птахо, Защебечи мені ласково!) Розтривожилось серце моє На порозі нового дня. (Ой, чого ж то, чого на вітрі Розшумілись так буйно дерева?) А прийде злотоока радість — Відчиню їй двері назустріч. А прийде задуманий смуток — Як дитину його приголублю. (А птаха щебече. А дерева шумлять.) Твоє ім'я Дощ пройде, пил приб'є, Повітря до блиску вимиє, І блискавка в небі напише твоє Неповторне ім'я. І дві дуги, наче дві руки, Веселка з'єднає, І щезнуть хмари, сірі й руді, І грім сконає. Остання блискавка скоро погасне, Та сонце дощинки засвітить, Щоб ім'я твоє неповторне і ясне Сіяло над світом. *** Звідки — і не знаю достеменно, Та себе на тому все ловлю: Завжди знаю, коли йде до мене Чоловік, якого я люблю! Він всміхнеться, ясно і щасливо, — Як вино, той усміх пригублю. От же є таке на світі диво — Чоловік, якого я люблю! Сліпоті жінок дивуюсь дуже, — І нехай так лишиться, молю! — Він минає їх — а їм байдуже — Чоловік, якого я люблю! Може, і в любов приходить будень, Може, і грозу перетерплю Та для мене завжди святом буде Чоловік, якого я люблю. Може, час вогонь сердечний втишить. Що зроблю, що я тоді зроблю, Що зроблю, коли мене залишить Чоловік, якого я люблю! Міська балада Машина з місця рвонула і — ходу. А жінка сиділа печальна і тиха І тремтячими устами шептала: — Не хочу, Не хочу від тебе їхати! І поїхала. Спробуй тепер верни! Нічого не вернеш назад. І незабаром забули вони Поїздку свою на вокзал. І лише водій, буйна голова, Дівчаток веселих печаль і втіха, Все пам'ятає тремкі слова: — Не хочу від тебе їхати… Не хочу від тебе їхати… Не хочу від тебе їхати… Зрада А дерева зітхали, Дерева зітхали Розгублено і тривожно: — А що ж тепер буде? — А що ж тепер буде? — А хіба так можна? А зорі сміялись, Підморгували лукаво: — Отак тобі й треба! — Отак тобі й треба! — Піде ж тепер слава! А солов'ї ридали, Солов'ї між цвітом ридали: — Не думали ж і не гадали… *** — Ноче моя срібнорука, Чом гасне твоя краса? — Сльозами падаю в трави, А люди кажуть: роса!.. — Ноче моя безмісячна, Чому ти така сумна? — Мій місяць мене покинув, Я залишилась одна. — Ноче моя темнокоса, Куди ж він від тебе пішов? — Кажуть, що в оселі світанку Рожеву зорю знайшов. — Що ж тепер будеш робити, Моя засмучена ноче? — Тільки одне: чекати, Може, він повернутись захоче. Просто пісня Це була тільки пісня. Просто пісня і більше нічого. Продзвеніла її найніжніша, Найтонша струна. Тільки зірка зірвалась З високого неба нічного, Тільки в темному гаї Обізвалась далека луна. Це була тільки пісня. Пісня смутку, любові і літа. Пахли скошені трави, Достигала малина рясна. Знаєш, я не чекала, Що буде так дуже боліти. Це ж була тільки пісня, І от — закінчилась вона. Розгублений вірш Що тепер нам з тобою робити, Коли холодом тягне з дібров? Ми з тобою не вміли любити, Але ж в чому винна любов? Одягнувши малинові шати, Ось і вечір прийшов чорнобров. Ми з тобою не вміли прощати, Але в чому ж винна любов? Місяць глянув оком голодним, Та й знову за хмару зайшов. Хай ми винні одне перед одним, Але в чому ж винна любов? *** За вікном воркочуть голуби: — Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби! Чом вони стривожені такі? Що їм, справді, не дає спокою? Я махну весело рукою — І злетять, сріблясті і легкі. Та прийде печаль до мого серця, І сльоза пекуча до повік, І самотність, що уже навік, І тоді — хоч сердься, хоч не сердься. А попереджали ж голуби: — Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби! *** На берегах тієї ріки, Де колихалось латаття, Розплелися мої вінки І вицвіло плаття. На берегах тієї ріки, Де лебеді хлюпотали, Порожніх гнізд чорні островки Тільки і позостали. На берегах тієї ріки, Що вербами коси чесала, На відстані моєї ріки Пройшла самотня русалка. На берегах тієї ріки, Що тече й не минає, Минають дні, місяці й роки, Тільки тебе немає. *** Над озером холодної води Стоїть туман осінній нерухомо. Не говори ніколи і нікому, Що більше ми не прийдемо сюди — Над озером холодної води. Тоді в воді купалися зірки. Вона від них так ніжно золотіла, І чайка над тим озером летіла, Здавалося, на відстані руки, Коли в воді купалися зірки. Тоді: — Моя-а! — кричав ти, І луна тобі покірно: — Я-а! — відповідала, А я сміялась тихо і не знала, Що скоро так закінчиться вона, Ота покірно-лагідна луна. А може, озера того нема? Й тебе нема? Я вигадала все це? Туман холодний проникає в серце. — Твоя-а! — кричу я. А луна німа, Бо ні тебе ні озера нема. Прощання з літом Я так тебе, літо, любила, І ти у мене було. Скоро прийде зима біла І мороз розмалює скло, А я тебе, літо, любила, І ти у мене було. Ти так мене цілувало, Що й досі губи в вогні. Коли снігів покривало Ляже під ноги мені, Згадаю, як ти цілувало, Що й досі губи в вогні. Ти мене зчарувало зовсім. А може, я винна сама, Бо забула, що прийде осінь, Бо забула, що прийде зима? Ти мене зчарувало зовсім, А може сама я… сама. Що робити, як ти минуло? Але ж ти у мене було! Вже в обличчя морозом дихнуло. Вже під ноги снігами лягло. Не клену тебе, що минуло — Дякую, що було. *** Гуси-лебеді, гуси-лебеді Відлетіли у вирій. Був мій небозвід голубий-голубий, А тепер став сірий. Вже моє вікно візерунками Дощі вишили, Бо вже відцвіли, бо вже визріли, Вже й осипались вишні. Порахую з усміхом і плачем, Що ж мені зосталось. Чую: дихає за моїм плечем Чи то осінь, чи старість. *** Звідки така біда, Мов дихання зими студене? Кажуть: — Така молода! — Та вже не про мене. Ще листя тримається віт, Бо ж зовсім іще зелене. Кажуть: — Гарна, мов цвіт! — Та вже не про мне. Хто скаже, спіткнулося де Серце моє шалене? Кажуть: — Любов її жде! — Та вже не про мне. *** Виходили з дому хоробрії, І було наше сонце на обрії. Та стали всі дзвони дзвеніти, Що вже наше сонце в зеніті. Ішла за життям, як за плугом, А сонце над західним пругом. Минуло життя а чи сон це? Сонце, куди ж бо ти? Сонце!.. *** Дарувала мені весна фіалкові очі: — На! А щедре літо моє тіло позолотило. Потім багата осінь вплітала срібло в волосся. І тільки скупа зима сказала: — Дарунків нема! *** В сімнадцять кохають. Ах, як кохають! А в тридцять За першим коханням зітхають. А в сорок… А в сорок вже все розуміють І тільки тоді любити уміють. В сімнадцять В вас принца казкового бачать І вади найменшої вам не пробачать. А в тридцять За все без кінця докоряють, Всі ваші недоліки перебирають. А в сорок… А в сорок уміють простити. І попрощатись. І відпустити. *** Прости, що все тебе люблю, Що все не можу розлюбити. Мій цвіт морозами побито, Я гірко так за ним скорблю І все-таки тебе люблю. Великий день. Широкий світ. А я на нього не зважаю. Мені не ждати урожаю, Бо облетів мій ніжний цвіт. І все-таки - широкий світ! Себе втішаю: — А, пусте! От поболить і перестане, За зимами весна настане І сад мій знову зацвіте. …А десь уста твої сумні. Як гірко-солодко мені! *** Я осягнула вищу мудрість: радіти прохолоді ранку, про те не дбаючи, що скоро його замінить душний день; і пісню слухати прекрасну, про те не дбаючи, що скоро вона скінчиться; і пити воду прохолодну, і вже зарані не терзатись, що не нап'юсь на все життя, що знов мене пектиме спрага; і вдячно, ніжно, обережно в долоні брати кожну радість, яку життя мені дарує. *** Дорогоцінносте життя, Мені дароване Всевишнім! Цвітуть і дозрівають вишні, І біди всі стають колишні, І я — довірливе дитя. Дорогоцінносте життя! Як болісно тебе гранило, З морозів кидало в горнило, Щоб ти, мов діамант, гарніло — Якби ж зарані те знаття! Дорогоцінносте життя! Ну, як тут можна не радіти, Що чую, як сміються діти, Що можу по землі ходити І від кохання холодіти, Поки не піду в небуття. | *** Как я тебя любила! Сказала — и стало страшно! Как я тебя любила — Неужто всё в дне вчерашнем? В окна метель стучала, В двери сердито била, А я и не замечала — Только тебя любила. Пили мы чай с лимоном, Целовались — всё было мало, И тихим счастливым звоном Слово «люблю» звучало. Календарь показывал будни, Ветер волком выл в тёмной роще. Нам казалось: конца не будет Непогоде, любви и ночи. Но наутро погода стихла. Земля белоснежна стыла. И я всё твержу-твержу тихо: — Как я тебя любила! *** Пробудилось сердце моё Рано-рано, ещё до рассвета. (Птичка певчая, под окно Прилетай с ласковым щебетом!) Растревожилось сердце моё На пороге нового дня. (Отчего, на ветру, отчего Разбушевались деревья!) Придёт златоокая радость — Отворю ей навстречу двери. Нахлынет нежданная грусть — Как ребёнка её приласкаю. (А птица щебечет. А деревья шумят.) Твоё имя Дождь пройдёт, Пыль прибьёт, Воздух до блеска вымоет. Молния в небе напишет твоё Неповторимое имя. И две дуги, словно две руки Радуга соединила, Исчезли тучки, и гром затих, Чтоб солнышко засветило. Последняя молния вскоре погаснет, И высветит капли светило, Чтоб имя твоё родное и ясное Сияло над миром. *** И откуда — я не понимаю, Но себя на мысли той ловлю, Что идёт ко мне — а я уж знаю — Человек, которого люблю. Улыбнётся ясно и счастливо. Как вино, я смех тот пригублю. Есть же на земле такое диво — Человек, которого люблю. Женский взгляд порою безразличен. Пусть так остаётся, я молю, Чтобы шёл и был для них обычен Человек, которого люблю. Может, быт порой любовь и студит Может, и грозу перетерплю, Праздником всегда мне вечным будет Человек, которого люблю. Время сердца жар унять заставит. Что мне сделать — я судьбу молю. Сделать что, когда меня оставит Человек, которого люблю? Городская баллада Машина с места рванула лихо. Она сидела — печально, тихо И дрожащими губами шептала: — Не хочу, Не хочу уезжать от тебя! И поехала. Разве теперь вернёшь? Ничего не вернёшь назад. И вскоре забыли они Поездку свою на вокзал. И только шофёр — сорвиголова, Весёлых красоток печаль и утеха, Всё помнит прерывистые слова: — Не хочу уезжать от тебя… Не хочу уезжать от тебя… Не хочу уезжать от тебя… Измена А деревья затихли, Деревья затихли Растерянно и тревожно: — Что ж будет теперь? — Что ж будет теперь? — Да разве ж так можно? А звёзды смеялись, Подмигивали лукаво: — Так тебе и надо! — Так тебе и надо! — Пойдёт теперь слава! А соловьи рыдали, Соловьи в цветах рыдали: — Не думали ж и не гадали… *** — Сребриста ночка, почему Померкла так твоя краса? — Слезами падаю в траву, А говорят: роса! — Безлунна ноченька моя, Чего ты так печальна? — Покинул месяц мой меня, Осталась я одна. — Ночка беспросветная, Куда же он ушёл? — Сказали: у рассвета Зореньку нашёл. — Что ж ты будешь делать, Печальна моя ночка? — Лишь одно: я буду ждать, Может быть, вернётся. Просто песня Это была просто песня. Песня и ничего боле. Пропела её нежно Тонкая струна. Только звезда сорвалась С ночного высокого неба, Только в тёмной аллее Промелькнула луна. Это была просто песня Печали, любви и лета. Духмяно пахло покосом, И густо малина цвела. Знаешь, я не ожидала, Что будет так сильно больно. Это была просто песня, И вот — умолкла она. Растерянный стих Что же делать теперь нам с тобой, Если холодом тянет с аллеи? Мы с тобою любить не умели, Ну так в чём же повинна любовь? Вот и вечер пришёл чернобров, Облачил в тёмный бархат аллеи. Мы с тобою прощать не умели, Ну так в чём же повинна любовь? Месяц глянул голодным оком И укрылся за тучею вновь. Пусть виновны мы друг перед другом, Ну а в чём же повинна любовь? *** За окном воркуют голуби: — Потерпи! Не надо! Потерпи! Чем же так взволнованы они? Что им, правда, не даёт покоя? Я махну беспечною рукою — И взлетят, сребристы и легки. Но печаль наполнит мою жизнь, И слеза горючая — в глазах: Одиночество, теперь уж навсегда, И тогда — сердись иль не сердись. А предупреждали ж голуби: — Потерпи! Не надо! Потерпи! *** На берегах той реки, Где под солнцем кувшинка сверкала, Расплетались мои венки, И платье моё выцветало. На берегах той реки, Где два лебедя хлопотали. Гнёзд пустых чёрные островки Только и остались. На берегах той реки, Что вербами косы чесала, На расстоянье моей руки Сиротливо прошла русалка. На берегах той реки, Что течёт в день изо дня, Сменяются годы, месяцы, дни, Только нету тебя. *** Над озером с холодною водой Стоит туман осенний неподвижно. Не говори ни громко, ни чуть слышно, Что больше не придём сюда с тобой, На озеро с холодною водой. Тогда звезда купалась в той воде, И от неё вода позолотела, И чайка над тем озером летела, Казалось, чуть — окажется в руке, Когда звезда купалась в той воде. Тогда: — Моя-а! — кричал ты. И тебе покорно эхо: — Я-а! — отвечало. А я смеялась тихо и не знала, Что скоро так закончится оно, Покорное, коротенькое эхо. А может, озера и нет того? И нет тебя? Я выдумала это? Туман холодный проникает в сердце. — Твоя-а! — кричу, но нет ответа, Нет озера, тебя нет — никого. Прощание с летом Я так тебя, Лето, любила, И ты у меня было. Скоро зима придёт белая, И мороз разрисует окно. А я тебя, Лето, любила, И ты у меня было. Ты так меня целовало — До сих пор губы в огне. Когда снегов покрывало Ляжет под ноги мне, Вспомню, как ты целовало, До сих пор губы в огне. Ты меня околдовало. А может, я виновата сама, Забыла, что будет осень, Забыла, что будет зима? Ты меня околдовало. А может сама я… сама. Что ж делать, коль ты прошло, Но ты у меня было! Уже морозом в лицо дохнуло, Уже под ноги снегом легло. Не ругая тебя, что прошло, Благодарна за то, что было. *** Гуси-лебеди, гуси-лебеди В тёплые края улетели. Был мой небосвод голубой-голубой, А теперь стал серый. Уж окно моё узорами Дожди вышили, Потому что отцвели, потому что вызрели Уже и осыпались вишни. Посчитаю со смехом и плачем, Что ж мне ещё осталось. Чувствую: дышит за плечами То ли осень, то ли старость. *** Откуда беда такая, Будто остыла земля? Скажут: — Ах, молодая! Да уж не про меня. Листья ещё красят свет, Ветви дерев зеленя. Скажут: — Как маков цвет! Да уж не про меня. Сердце шальное моё Где-то споткнулось, звеня. Скажут: — Любовь её ждёт! Да уж не про меня. *** Смело из дому выходили, И солнце — на горизонте было. Да стали все колокола звонить, Что солнце наше уже в зените. Шла за жизнью я, как за плугом, А солнце — закатывается за прудом. Минула жизнь или это сон? Солнце, куда же ты? Солнце!.. *** Подарила краса-весна Мне фиалковые глаза. — На! Тело моё щедрое лето Золотым украсило цветом. Осень, богатая на добро, Вплела в мои волосы серебро. Только скупая зима в ответ Сказала: — Подарков нет. *** В семнадцать любят. Ах, как любят! А в тридцать — Память о том голубят. А в сорок… А в сорок уже взрослеют, И только тогда любить умеют. В семнадцать В вас видят прекрасного принца, И меньшего вам уже не простится! А в тридцать за всё без конца укоряют, все недостатки перебирают. А в сорок… А в сорок умеют простить. И попрощаться. И отпустить. *** Прости, что всё-таки люблю, Что разлюбить всё не могу! Мой цвет морозами побило — Я горько по нему скорблю И всё-таки тебя люблю. Великий день. Просторный свет. А я того не замечаю. Не ждать уже мне урожая, Ведь облетел мой нежный цвет. И всё-таки — просторный свет! Себе внушаю: — А, пройдёт! Вот поболит и перестанет. За зимами весна настанет И сад мой снова зацветёт. А где-то губы твои есть. Как горько мне — как сладко мне! *** Я постигла великую мудрость: Восхищаться прохладой утра, Не заботясь о том, что на смену Ей придёт скоро душный день; И прекрасную слушать песню, Не боясь, что конец ей будет; Напиваться водой прохладной, И терзаться не надо заранее, Что навек не напиться — однажды Вновь меня будет мучить жажда; Нежно, бережно, благодарно Брать в ладони каждую радость, Что так щедро дарит мне жизнь. *** Драгоценнейшая жизнь, Мне дарованная Всевышним! Цветут и вызревают вишни, И беды — фрагменты небытия, И я — доверчивое дитя. Драгоценнейшая жизнь! Как же больно тебя гранило, Из мороза в огонь носило, Чтоб играла ты, как алмаз Если б раньше об этом знать! Драгоценнейшая жизнь! Как не радоваться тому на свете, Что слышу, как смеются дети, Что могу по земле ходить, От любви к милому холодеть, Пока не исчезну навеки. |
(Перевод с украинского стихотворений «Звідки — і не знаю достеменно» и «Міська балада» выполнен мною. — Палома).
«Я дышу, и значит — я люблю!
Я люблю, и значит — я живу!»
Сміялась жінка
Сміялась жінка голосно й заливисто.
Сміялась жінка дзвінко і щасливо.
Відкинула назад русяву голову,
Примружила блискучі сірі очі
І аж за груди узялась рукою.
І був цей сміх, немов велике свято.
І був цей сміх, немов весняна злива.
Сміялась жінка, навіть трішки винувато,
Що ось, мовляв, така вона щаслива.
***
Твоє ім'я так легко, мов зітхання,
Зірвалося не з губ моїх, а з серця.
Невже таки… невже таке кохання
Прийшло не в квітні, а чекало серпня?
|  |
Вигадую?.. Вигадую… Можливо…
Прикрашую тебе? Либонь, прикрашую.
Та тільки чуєш: грім, і шум, і злива,
І райдуга над доленькою нашою.
І що тепер літа і сивина —
Вона від твого усміху розтане!
Це все-таки… це все-таки вона —
Ота любов, що перша і остання.
Записка
Приїдь до мене!
Я спечу
Цукрове печиво, крихке і золотисте.
Я відчиню тобі і помовчу.
А потім спохвачусь. Запропоную сісти.
Спитаю: — Як живеш?
І знову помовчу.
А потім так буденно і звичайно
Скажу: — Ось зараз чаю скип'ячу!
І побіжу на кухню ставить чайник.
Я найдорожчу чашку розіб'ю,
Бо серце раптом стисне, як в лещатах.
Уламки підберу. Води поп'ю.
І знову повірю: це таки на щастя!
***
Розплющу широко очі,
Бо ж я таки зовсім не сплю.
… Було, що якоїсь ночі
Ти говорив: — Люблю!
І раптом, зовсім не до речі,
Сумнівів зимна змія.
… А ти обіймав за плечі
І говорив: — Моя!
Сивий туман мій обрій закрив.
Міцно затисну повіки.
А ти ж говорив, ти говорив,
Ти говорив: — Навіки!
***
І пес твій на мене не гавкав,
І жінка твоя не дивилась,
І тільки вишня край хвіртки
На мить листком притулилась,
Коли я біля неї стояла,
Така чужа-чужаниця.
А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.
Хоч небо іще ласкаве
І сонце в ньому розлито,
Та вже не весна на світі,
А тихе бабине літо,
Уже імлисті світанки,
І все холодніші ночі,
І в пса, що на мене дивився,
Чомусь посмутніли очі.
За вітром пливе павутина,
Хоч здавалось, вітру немає.
От і життя минуло!
Тільки любов не минає.
***
Прощай, любове моя, прощай,
Ти вже на тому березі.
Ще сяють мені твої очі,
Та вже тінь лягла на чоло,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання!
Я простягаю руки,
Та між нами рвучка течія,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.
І догорає міст,
Що я сама підпалила,
І скапують в темну воду
Малинові краплі жару,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.
| *** Я до тебе прихожу, любове моя єдина, Ластівкою моя перша, пісня моя лебедина! Обсипає мене морозом з твоїх сонцесяйних долонь. Я до тебе прихожу. як метелик летить на вогонь. Пересохли мої уста і потріскує сухо волосся. Це ти, моя радосте, ти, це мені не здалося! Десять тисяч змарнованих днів на моєму сумлінні, Десять тисяч безсонних ночей У зневірі, тривозі, болінні! Я крізь бурі пройшла — тільки шрами на серці спеклися. Я крізь вихрі пройшла — сиві пасма в волосся вплелися. Крізь неправду пройшла — обкипіла душа моя жовчю. Крізь неславу пройшла, проклинаючи долю жіночу. О любове моя, з щирим усміхом, з поглядом синім, О любове моя, охопи мене полум'ям сильним! Не загину в вогні — вийду юною, дужою, щирою. Так, як в сонце, і в небо. і в хліб — так у тебе я вірую. Стало коло моє зірке — просто в серце неправду я вцілю. Тільки страшно мені. О любове моя, не спіши! Підожди іще хвилю! *** Клич не клич — ніхто не озветься. Тож на порозі марно не стій. Чи тобі без мене щасливо живеться, Несуджений мій? Не журавль ти та й не синиця, Скорше ти — стриж сизо-стрімкий. Чи без мене тобі спокійно спиться, Нелюблений мій? Чого ж у сни мої прилітаєш? Чого витискаєш сльозу з-під вій? Чи ти ще хоч трохи мене пам'ятаєш, Незабутній мій? *** І будеш ти ходити без пари По землі, що пересохла без дощу, І тоді я свої білі хмари До тебе спогадами відпущу. Попливуть вони повільною юрбою, Аж то вже не ти, а другий. І зчорніють вони над тобою Від моєї туги. Ах, якою була я щасливою За твоїм надійним плечем! Упадуть мої хмари зливою, Захлинуться моїм плачем. І здійметься райдуга німбом, І буде птах під нею кружити. От і поплакала. І легше ніби. Треба жити. *** Так на душі святково і прозористо. Прийди, прийди, мій дім не обмини! І буде та любов, як щире золото, Яке дарує сонце восени. І буде ця любов такою чистою, Немов вода, що з-під каміння б'є. Віднині зачарованими числами Позначено усе життя моє. Що буде в нім: стрічання чи розлучення? Висока радість чи глибокий біль? Чеканнями та сумнівами змучена, За все, за все я дякую тобі. За літнє небо, зорями вмережане, За вишні, що попадали в траву. Якою ж я була необережною! Та ось — люблю. І значить — я живу. |
Стихотворения Галины Гордасевич на украинском языке можно прочитать, например, здесь
Палома, октябрь 2006 года